Унікальна особливість української ікони - в її стильовій мінливості. У стильовому різнобарв'ї. В уважному придивлянні її творців до того, що, і як малюють на сході й заході, у Візантії й на Балканах, у Римі й Грузії, у Московії й Польщі, у Литві й Білорусі. І це не означає, що наші творці священних образів брали щось зо всіх цих сторін, що оточували давню Русь-Україну й оточують її тепер. Придивлялися до чужого, але не забували свого. А своє - це вишуканий стиль української народної творчості й українського народного образотворчого та декоративного мистецтва. Левова частка неповторних особливостей української ікони походить від народного розуміння прекрасного. В думках українця, ніколи не було що Господь Ісус Христос, свята Богородиця Діва Марія, напгі національні християнські канонізовані святі, починаючи від рівноапостольних Ольги, Володимира, від святих Антонія, Феодосія й інших чудотворців Києво-Печерських, - що вони не прекрасні духовно й тілесно. Тому й не прижився в українському церковному малярстві стиль візантинізму, де тілесна природа святих відходила на задній план, схематизувалася. Українець і українка не розуміли, в чому сенс розділення духовної краси з тілесною? І тут віра наших людей дивним чином збігалася з Біблією, де ніколи не зазначалося, що той чи той святий мав невиразний лик, був поганий назовні, а навпаки: в багатьох місцях Священного Писання зазначається краса людей, близьких до Бога й улюблених Богом.

Християнський Схід утворив єдиний універсальний стиль на терені сакрального мистецтва - візантинізм або візантизм. Назва походить від Візантійської імперії, батьківщини ікон -, унікального сакрального образу майже невідомого Християнському Заходу.

Найдалі відійшла від візантинізму, з його чудернацькими побудовами постатей і облич у формах макетів, Україна. Уже в Середньовіччі, невдовзі після Хрещення Руси-України наші майстри позбулися візантійських постатей-макетів і похмурих насуплених облич святих.

 Зображення та кольори в іконописі символічні. Небо й земля- в іконі живуть два світи: «горяний» - небесний і «дольний» - земний. Саме так і будується зображення на іконі: легкі, майже примарні фігури тягнуться вгору, їхні ноги ледь торкаються землі. Коло: дуже важливий символ в іконописі, він означає Вічність. Сяйво святості теж позначається колом – німбом( від лат. хмара). Зворотна перспектива: усі лінії сходяться до людині й вона виявляється перед світлою нескінченністю.  Всі лінії сходяться до людини, що дивиться на ікону, опиняється перед сяючою безмежністю. Зображення іде до нього назустріч.

     Кольори в іконописі теж мають символічне значення, своє місце та своє призначення. Кольори на іконі локальні, та ніколи не змішуються.

Золото – повинно дозволити почути сяйво Бога та Небесного царства.

Пурпуровий – кольори Царя, тільки царі мали право носити пурпуровий одяг. Це кольори одягу Богоматері – цариці Небесної.

Червоний  - кольори тепла, любові та життя. Символ Воскресіння – побіди життя над смертю, а також символ крові та страждання, жертви Христа. В червоному одягу зображують мучеників.

Білий – символ Божественного кольору. Кольори  чистоти, святості та простоти, у білому одягу зображують ангелів.

Синій та голубий – безмірність неба, символ вічного другого світу. Це кольори Богоматері, використовуються у храмах присвячених їй.

Зелений – юність, оновлення, використовують у сценах Різдва.

Коричневий – кольори праху, голої землі, нагадування про смерть.

Чорний – нагадував про сокровенні тайни Божі, кольори зла та смерті, пекла.